 |
 Четвёртый по счёту полноформатный альбом украинского ритуал-фолкового коллектива выдержан в той же стилистике, что и предыдущие альбомы, но… На то они и ВЕЖА ХМАР, чтобы каждый раз, не меняя стиль в корне, удивлять каждым следующим альбомом. Чем же на этот раз порадовал нас дуэт гарных украинских дивчин? Много чем. Будем разбирать по порядку. Что-то в этом альбоме есть такое, что напоминает релиз 1999 года «Колискова». Атмосфера сказочности, очень размытые эффектами вокальные партии, в которых опять же присутствуют моменты, когда музыка сама из себя начинает лепить какие-то визуальные образы или несёт душу, подобно воздушному кораблю, в мир древних Славянских преданий. Однако здесь все эти моменты разработаны гораздо глубже, плюс присутствует ряд новых, которые делают этот альбом ВЕЖИ ХМАР неповторимым.
Во-первых это природные звуки, которые со времён «Плача» используются группой впервые. Во-вторых – совершенно другое, чем на всех предыдущих альбомах, звучание: более спокойное, чем в «Обличчях», менее абстрактное, чем на «Колисковой». Короче, это именно сон: логичный, но в то же время трудно объяснимый, туманный, но вместе с тем кристально ясный. Третья особенность – тексты, которые сильно отличаются не только от «Колисковой», но и вообще ото всего написанного ранее. Если в «Плаче» тексты представляли собой личные переживания, в «Колисковой» - сказочные баллады, а в «Ii чотирех обличчях» - эпические сказания о сути Силы, создавшей Мир, то здесь всё, что было раньше переплетается в единое целое. Основа – что-то личное, чисто человеческие эмоции, но всё это поднято на высоты эпического полотна и расцвечено сказочными, яркими, живыми цветами. Скажем так… Не знаю, как отнесутся к такой попытке интерпретации сами участницы группы, но мне кажется, что сочетание текста и музыки на этом альбоме – это попытка проникнуть во внутренний мир человека, жившего до христианства, попытка воскресить его чувства, переживания, образ мышления.
Очень неоднозначный альбом, в котором, правда, нет такой хитовости, если это слово вообще приемлемо к творчеству этого коллектива, мощной и завершённой концепции, как в «Обличчях», но есть нечто, делающее именно его неповторимым. Да, на первый взгляд кажется, что каждую песню в отдельности запомнить трудно, кажется даже, что это недостаток, но хорошенько вслушавшись, понимаешь, что именно так «Сон» и должен звучать. Если взять мощный и хитовый (менее размытые и с первого раза запоминающиеся мелодии) «Ii Чотири Обличчя», как объект сравнения со «Сном» и как отправную точку в развитии, то думается, что следующим этапом развития именно в эту сторону (то есть в сторону насыщенности и напряженности звучания, плюс хитовость) должна бы стать чёткая ритм-секция и более рОковое звучание (вроде бы логично?), однако для «Сна» такой ход событий просто неприемлем. Поэтому, не найдя в нём такого, казалось бы логичного поворота, слушатель может не понять альбом. Но уверяю Вас, господа, он стоит того, чтобы прислушаться повнимательнее. В нём есть своя изюминка, и чтобы её прочувствовать, «Сон» надо слушать не спеша и несколько раз, что, собственно, я и сделал, прежде чем сел писать эту рецензию.
Может быть написал немного путано, но... каков альбом, такова и рецензия.
|
 |
Крізь лоно голе…
Сліпе іржання доліта
І серце коле.
Коханка з глини
Н. Павлик
Промінь на вирість
Крізь звалище тіней.
Висушить сірість
І в злото одіне.
Першу із ряду
Коханку у глині
Глека для яду
Замісить на слині.
Свічки мумію
Гнотом прохромить.
Звистим змієм
Зависне в проломі.
Ключі
В. Герасим`юк
Те найменше звіря,
Що в смереках проскаче,
Та найменша зоря,
Що на сіні заплаче,
Те найменше маля,
Що хлюпоче в потоці,
Та найменша земля
З порошинкою в оці
Врятували б мене,
Та замкнуло всі брами
Це повітря страшне,
Що спинилояь між нами.
Я дійду на зорі
До найстаршої брами.
Де ключі? У Дніпрі.
А Дніпро – під валами.
В однієї із дів,
Що у водах біліє,
Зв`язка наших ключів –
Як намисто на шиї.
Від слабої води
Розривається зв`язка.
Від легкої ходи
Піднімається брязкіт.
Чуже весілля
Н. Павлик
По осені грають чуже весілля,
А музика ніжна на світло тінню.
Мовчання. Нема для розмови слів.
Життя нав`язало тугих вузлів.
Весілля, ой грають чуже весілля.
Каменем крила упали в безсиллі.
Цілувати гірко немилі вуста…
По слідах поросал трава густа.
Весілля. Вже стихло чуже весілля.
Та плачуть енвтішно дощі осінні.
Весілля грали на втіху людям.
Собі на муку… Відлуння блудять.
Самотня
О. Волох
Скотилося сонечко,
Стежка самотньості
Мене покликала
Голосом тихим.
Крок – і закапали сльози.
Крок – і закапала кров.
Серденько вирване,
В темряву вкинуте.
По стежці крокую,
Самотняя.
Тривожною стежка
Обійнята мрякою.
Чути відлуння
Рідних голосів.
Кличуть із темряви.
До них би кинулась,
Та зійти зі стежці
Не можу я.
У завісі темному
Маряться образи.
Та недосяжні
Для мене вони.
З сльозами і кров`ю
По стежці самотньості
Прямую у вічність.
Не можу не йти.
Потік
В. Герасим`юк
Руку йому подала –
Бере твою руку.
Ворожить тобі –
Говорить тобі на руці.
Лихе віщування тече
З холодного звуку.
Срібно зміється,
Стиснуте в кулаці.
В гніві кидаєш потік
На скелі, на берди –
Під зорі, під ноги,
Під корені буків моїх.
Але не даєш йому
Одразу померти.
Він падатиме віками
Тобі до ніг.
Нам не поможуть давні мольфи
Повільно наши долоні
Нам читати самим.
Руку мені подала –
Для ворожіння.
Може повіриш:
Ти говорила з ним.
Гину
В. Герасим`юк.
Я знаю, від чого я гину.
В годину крикливу й глуху
Я крові чужої краплину
Не злижу, як звір на снігу.
Коли я прощаюся з вами,
Сухі облизавши вуста,
Сповитими матір`ю снами
Душа моя зла зароста.
Лисиця
О. Лукіна
Сріблом плесо розійшлося.
Повний місяць – чисте злото.
Шкаралупа з неба світить
Попід ноги.
Ген – болото.
Йде, танцює дика діва.
Слід у слід по ній – лисиця.
На воді круги пускає,
Не вгрузає – чарівниця.
До зорі світати стане,
І все мов мара розтане.
Танцювала над водою
І стомилась – більш немає.
Лиш на пам`ять у рудої
В очі звузька мигне згадка.
І назве ім`ям отої
Своє рідне лисенятко.
Осінні пси Карпат
В. Герасим`юк
Іду - немов траву чиюсь толочу
Некошену. Не погляд і не зойк
З гущавини. Та озирнутись хочу,
Поглянути на слід бодай разок.
Не видно сліду, не крадуться тіні,
Ніхто не скочить і – по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні.
Вони мене почули і не сплять.
……..
Їх спини жовті. Їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні. Їх ґаздині злі…
Пил
О. Волох
Дівчина з волоссям
Кольору попілу
Плаче, плаче
Під пилом сірим.
Дівчина з волоссям
Кольору горю
Плаче, плаче,
Плаче в могилі.
“Нагодуй мене!
Напої мене!
Пограй зі мною!
Заспівай мені
Пісню колискову!”
Сіре небо, сірий вітер,
Сірий камінь, сірий пил.
Попід пилом плаче мертва
Дитина.
…Як печаль (ніч)
Г. Хмільовська
Ніч мовчки впала на коліна
Та й прихилилась до землі.
І я завмерла мов стеблина
Забута, згублена в імлі.
Ніч почала молитись тихо
Святити місяцем хрести.
Зганяла наче вроки лихо,
Біду благала одвести.
І проступали в травах роси,
Мов сльози… Вітер голосив.
То розплітав деревам коси,
То срібні яблука трусив.
Під ранок ніч звелась мовчазно,
Вклонилась і пішла удаль.
Була вона така нщасна,
І чорна-чорна, як печаль…
Скроні
Г. Хмільовська
Скроні - у долонях,
За плечима – світ.
А на тих-то скронях –
Вже померхлий цвіт.
Скільки дум щоденних
В серці запіклось!
Скільки мрій численних
Билось – не збулось
Світе, милий світе,
Що зі мною знов?
Свище, стогне вітер,
Віщо стигне кров…
Сон (сходи до неба)
О. Волох
Важким простирадлом обгорнуло.
В вологий ліс затягнуло.
Обличчя вкрило туманом.
Крику не чуть.
Сірий шлях. Купа каміння.
Мерці оточили – не мають облич.
- Ми крадемо живих.
- В нас немає облич.
Поле. В полі могили.
Сірі кам`яні плити.
- Нам важко дихати.
- В нас немає облич.
Кам`яні сходи. Сходи до неба.
До неба мерців. За небом мій світ.
Вгору по сходах –текла, врятувалась, прокинулась.
Але відчувають ноги
Сірий пил. Але чую голоси:
- В нас немає облич.
- Нагодуй нас!
Це – сни.Щезни!
Невиболені болі
В. Мордань
Болять невиболені болі.
Вже котрий раз сади цвіли.
Не вірте, що у чистім полі
Могили житом поросли.
Ой, швидше з каменя повстане
Налите тугою зерно,
Ніж через сльози, кров і рани
Свій колос викине воно.
Що і життя, зелене жито
Не проростає крізь печаль.
Сумні могили, горем биті,
Звелись над обрієм, як жаль.
Як ті невиболені болі,
Що, не розквітши, одцвіли.
Не вірте, що у чистім полі
Могили житом заросли.